я граю в гру в якій немає правил
і як не дивно, поки виграю
за метушнею ти мене прогавив
і я забула пісеньку твою...

і цей мотив такий знайомий що здається
це саме те, і є іще в нас час
але ти знаєш, серце знову бється
в ньому лиш ти. не буде в ньому нас.

і це не дивно, ми - не відповідники
живемо ми у різних півсвітах
але без тебе все здається ніби то
зівялим. і лиш сльози на щоках.

я скоро їду. ти тут залишаєшся.
як тільки ти засмутишся, я враз
відчую.. і я знову задихаюся
думки про тебе не лишають ні на час.

мені вже страшно думати що далі
я згадувати хочу оті дні
коли без гордості і навіть без печалі
ми бачили в Криму одні вогні.

ми там були так близько, аж не віриться
варто було піднятися вночі
і сісти коло тебе. і не мружиться,
дивитися на зорі й місяці...

я зходжу з розуму, мені нема повітря
ти так далеко знову.. знову час..
пройшов лиш рік. ми стали друзями. навіки?
не знаю. але факт - немає нас...

мабуть люблю.. чи може, знов ілюзія?
самообман чи ще якась дурня
вже дожилась - до зір тебе ревную
і знов і знов одна і та ж фігня..