Ти пам’ятаєш дівчинку, що плаче,
Присівши на хрусткий вечірній сніг?
Печаль, така нестримна і гаряча,
Котилась по щоках – тобі до ніг.
А ти не поспішав її втішати:
Вдихав у душу цигарковий дим.
Кому потрібні ці жорстокі жарти
Над всім, що називається святим?
А зараз вона дивиться у вічі,
Така наївна, віддана, твоя.
А ти й не знаєш, що не раз, не двічі
В її сльозах цвіло твоє ім’я.
А ти й не знаєш, як багато значень
Для неї мають всі слова твої...
Ти пам’ятаєш дівчинку, що плаче?
Іще не пізно... Обніми її...
* * *
Хто я для тебе? Хто я для тебе?
Ще одна дівчинка? Янгол із неба?
Іграшка? Примха? Палка до нестями
Юна душа, що живе почуттями?
Хто ти для мене? Що ти для мене?
Щось недоказане... Щось незбагненне...
Світле відлуння забутої ласки?
Хто ж ти? Я знов не знаходжу підказки!
Нащо ж ці лестощі? Нащо ж ці пестощі?
Скільки питань у собі мені нести ще?
Скажеш: „Привіт”, а здалось „До
побачення...”
Зустріч в розлуки не просить
пробачення...
* * *
Ти уяви: небесний монітор.
Біжить рядок – освідчення асфальтні.
Клавіатурно цокотить мінор -
Гламурний ля-мінор моєї спальні.
Роздрукувати день – лиш натисни!
Спроектувати ніч на чорне – і
безсовісно
Читати сни...
Лиш не спалю, не розірву листи,
Бо електронні гинуть швидко і
безболісно.
Мигтять біляво, нібито курсор,
Не в’янучи, троянди паперові.
А я дивлюсь в небесний монітор.
Чекаю повідомлень від Любові.