Я придивляюсь до життя
І прислухаюся до серця.
Цей світ, що дихає сміттям:
В нім більше сексу, аніж сенсу.
Є хаотична круговерть,
Що поглинає капітали.
Ці гроші зупинили б й смерть!
Але в політиці – без правил.
Думки важкі, слова гіркі,
Як згіркла правда без притулку.
На світі є вуста такі –
Тамують біль з півпоцілунку.
І очі, - сонячні, близькі, -
Я в них шукаю порятунку!
Я - настрій, я - емоції, я - вихор почуттів!
Звільни мене - зміни мене, як ти б того
хотів.
Я відчай, я відвертість, я відкрита (то
душа).
Розбита (моє серце) і сама собі
чужа!
Я - сумніви, я - ревнощі, я гостра, наче
біль,
Солодка, ніби пестощів трояндовий
напій...
Що ззовні – те зсередини: і сльози, і
слова.
Замкни мене! Я хочу народитися нова!
Я – виклик злій байдужості, я –
боротьба стихій!
Я – пошук світла істини у темряві сліпій!
На що цей світ купився? Світ продався
сатані!
Я – зраджена надія на жертовному
вогні!
Порожнеча
Моя порожнеча, що повною мірою
Відчута душею і ввібрана шкірою,
Наповнила всю мою сутність собою,
Бо я її випила. Присмаком болю
Гірчила вона, розтікаючись тілом,
З’єдналась зі мною в єдине і ціле.
І я усвідомила жилкою кожною,
Що стала порожньою.
Вона мене ранила злою тривогою,
Металась скажена! Хоч знала й без
того я:
Чотири стіни – то зачинені грати
І душу мою засудили до страти.
До неба кричала я: „На допомогу!”
А стеля байдуже дивилась в підлогу.
Молочно-біла глибина
Твого незайманого тіла
І прірва чорної душі
Контрастували на межі.
Усе, що випите до дна,
Усе, що світлом тріпотіло, –
Невже воно не вирина
З твоєї згаслої душі?..
Більше не сплю ночами -
Стали бо сни пугачами.
Я замикаю небо
Зоряними ключами...
Ніч – то моє снодійне.
Дозу візьму подвійну.
Очі погаснуть. А серце...
Серце горить, безнадійне.
Фари і вікна панічні,
Ліхтарів кулі магічні -
Духи померлого Сонця
Явлені з потойбіччя.
Янголе мій! Охоронцю!
Гостро обірве сон цей.
Світлом ясним моє Серце –
Скалка розбитого Сонця.
Більше не сплю ночами –
Стали бо сни мечами:
Крила мої розтинають
Первісними плачами...
Янголе мій! Не сердься!
Той, хто вірить, - спасеться!
Сонячними ключами
Ти відімкни моє серце!
Ти мене покохаєш – замріюся.
Зловиш погляд – а я зашаріюся.
Ти назвеш мене лагідно-лагідно,
Пригостиш поцілуночком ягідним.
Ти за руку візьмеш – наші пальці
Заплетуться в магічному танці.
Ти мене забажаєш – злякаюся,
Шепотітиму: „Каюся... Каюся...”
Стане в світі так порожньо-порожньо,
Стане сном невиразним навколишнє,
Райське небо – пекельною ямою.
Не лишай мене, світлий мій Янголе!
Коли мрію зима вкриє інеєм,
Я зігрію її твоїм іменем.
Як тобі розказати про все це?
В твої руки сльоза – моє серце.
Торкнись мене, неначе подих вітру,
Що безсоромно лащиться до віт!
Відтінків, кольорів моїх палітру
Розбризкай на нестерпно-білий світ!
Запам’ятай всі згини мого тіла,
Всі лінії вплети у горизонт,
Щоб сонце зашарілося, несміло
На мене поглядаючи з висот...
Я розстелюсь, мов зелень соковита,
В пітьмі свічки каштанів запалю!
Я розіллюся пахощами цвіту –
Вдихай мне, солодку! Без жалю
З’їдай мене голодними очима,
Спивай вустами спраглими до дна!
Я – вічна, невичерпна, незлічима,
Я – всюдисуща і лише одна!
Ще сотні раз розквітну і зів’яну.
А потім знов воскресну навесні.
Але завжди вертатимусь жадана
В твої обійми, ніжні і міцні...